прокинулася о 6-ій ранку, бо будильник цокав зубами від холоду. я залишила кватирку відкритою - і до ранку ніч висмоктала темряву з моєї кімнати, залишивши тільки сірувату піну на дні.

час кави.
заплаканих вікон.
і монтажу...

кожного разу, коли отримую виклик "ДТП на Житомирській/Бориспільській/Одеській... трасі", я до останньої миті сподіваюся, що виклик цей - хибний. і що по приїзді на місце ми не побачимо ні "швидких", ні "даїшників", ні - тим паче - "МНСників". бо повідомлення про автопригоди на швидкісних трасах ніколи не обіцяють нічого позитивного. це майже завжди - купа покрученого заліза, намотані на стовпи машини, дирчання пилок, якими рятувальники вирізають із металевого шмаття людей і тіла... я не знаю, чи можна до цього звикнути. бо кожного разу, коли отримую подібне повідомлення і їду до місця, тремчу. від того, що знаю, ЩО я там побачу? від нервового збудження? від страху не впоратися із ситуацією? від суто людського страху? навряд чи я відповім собі на це запитання, бо кожного разу перед тим, як вийти з машини, роблю кілька глибоких вдохів-видохів і йду працювати так незворушно, ніби до всього готова.

Сьогодні була траса на Овруч. Фура і мікроавтобус, від якого майже нічого не лишилося. і загиблий - водій мікроавтобуса.
я не можу "забувати усі почуття вдома" та "бути на роботі тільки холодним професіоналом", як мені порадив один колега. і "не дивитися на мертвих", як радив інший, - теж не можу - ні як професіонал, ні як людина. з часом у пам'яті стираються місця, обставини і учасники твоїх сюжетів. але деталі лишаються назавжди. деталі - це ніби твоє внутрішнє професійне досьє, "критичні точки" тебе, як людини, і тебе, як професіонала. це те, про що ти будеш розповідати, коли через кілька років тебе запитають: "а що тобі найбільше запам'яталося, коли ти працювала..?"

Це судомно стиснуті кулаки загиблого водія - так, ніби смерть насувалася на нього, а він був лютий і проти.
Це дужки від його окулярів - відкинуті силою удару за кілька метрів від машини, вони впали на асфальт прямо навпроти розкуроченої кабіни і мертво, без скелець, дивилися на свого колишнього власника.
А головне - це густий дощ з лобового скла в радіусі кількадесяти метрів навколо місця аварії. фари кожної з машин, що проїжджали мимо, запалювали кожен із тисяч цих мікроуламків людської біди. і місиво сяяло і сміялося. Без огляду на горе і смерть. Інеєм. Снігом. і Новим роком.

Кожного разу, якою б страшною не була суть твого сюжету, на місці події ти - з острахом, соромом і радістю - приходиш до одного висновку: життя продовжується.

Вийду на вулицю, аби мороз відхльостав по щоках.
бо настрій такий, коли жити не хочеться, а треба.
хочу снігу. мандаринового запаху. передзвону ялинкових прикрас. і вікон в інеї.

всередині осені від одного дуже доброго колеги надійшла пропозиція провести літо. на його, колежиній, дачі за містом)))мала бути цілком молодіжна, неформальна туса з алкогольним присмаком.
власне, того вечора у мене було чергування до 20-ї і пиляти за місто треба було на маршрутці, до якої з роботи треба було ще доїхати. а робота, закінчувалася, нагадаю, - і це якщо пощастить і щось не стрельне в останній момент! - о 8-ій вечора. та я і моя трохи молодша колега погодилися. я - бо туси то в принципі не моя стихія, а хотілося поекспериментувати і згадати підзабутий присмак))) колега - бо туси то саме її стихія)))
отож, озброєні легкими дорожніми сумками, ентузіазмом та напучуваннями колеги-зачинщика "маршрутка ходить від Святошина, вам тре' доїхати до Музич, а там я вас підберу машиною" ми після роботи рушили до цього самого Святошина. Повна відсутність там бусів із назвами, хоч якось схожими на "Музичі", одразу навела нас на певні здогади. Утім, дивовижно облагороджена місцина під назвою "навколо метро "Святошин" - доволі велика. тож ми не втрачали надії, шукали й розпитували. було вже пів на десяту. і ми не замислювалися, що тут, о такій порі, двом самотнім дівчатам лазити між лотками, палатками, автобусами й маршрутками - значить відверто шукати пригоди на свої другі голови.
отож, за 'дцять хвилин ми кілька разів прочесали місцевості, звідки бодай теоретично могла стартувати злощасна маршрутка до Музич, отримали пропозицію від групи обшарпаних водіїв "іти сюди й не боятися", та головне - надибали розклад, в якому писалося, що останній чотириколісний транспортний засіб великої місткості за прийнятними цінами в напрямку Музич відходить о 18.00.
додам - протягом всієї цеї "одісеї" за нами, як стерв'ятники, спостерігали таксисти. після недовгого возюкання з колєжанкою - "не дивись на них - вони на нас дивляться", "піди спитай, скільки - а чого я, піди сама спитай - блін, ну то разом пішли" - нам таки довелось до них звернутися. першого з таксистів звали Ваня. був він, м'яко кажучи, трохи пошарпаний та нервовий. і після кількох його фраз типу "я не знаю, де ваші Музичі, та це бєз разніци", "платіть мені наперед, бо мені треба заправитися" ми Ваньою попрощалися.
додам - протягом усього часу наших святошинських поневірянь нас бомбардували дзвінками друзі, які, замість повним ходом проводити літо з усією компанією, мусили тверезо чекати, доки бодай якась розвалюха прийде до Музич з нами на борту, щоби транспортувати нас до кінцевого пункту призначення та кінець-кінцем злитися з іншими "проводжаючими".
була вже десята. після довгих телефонних переговорів ми дійшли висновку, що "якщо на таксі - тоді краще не в Музичі, а в Ясногородку". справи це, втім, не вирішувало, бо таксисти, спостерігаючи за нашими нервовими забігами на короткі дистанції по святошинській території, замість "добривечір" сходу ломили ціни. врешті-решт колєжанка викликала таксиста, з яким мала щастя колись кудись їхати і який - "золотий чоловік" (зауважте, думка послати проводи літа дорогою осені і відмовитися від поїздки у нас не виникла жодного разу!))
"золотий чоловік" приїхав за півгодини з іншого кінця міста та на побитій машині. з годину тому він потрапив у ДТП, був явно скуйовджений, розстроєний і знервований, але без жодного зайвого слова ПОГОДИВСЯ ДОВЕЗТИ НАС ДО ЯСНОГОРОДКИ, хоча, де вона точно, - теж не мав найменшого уявлення. ми їхали досить тепло і мирно, хіба що, коли водій, розмахуючи руками та повернувшись до нас, розповідав про масштаби пережитого ДТП, моя колега злегка ойкала - "я вас прошу, тільки дивіться на дорогу!" дорога бігла вперед, між двома чорними стінами лісу, під якими фактично не було дороговказів. освітлених хат, як і людей біля них, не було теж. розпитати дорогу, окрім як в кількох алкоголіків, ми не могли. кілька разів їхали відверто не туди, а потім повертали назад. повний місяць бився лобом в спітнілі вікна. спітнілі від тепла усередині машини, пронизливого холоду зовні і нашої паніки. бо ми розуміли - якби сіли не до "золотого чоловіка", а до іншого таксиста - нас би після кількох поворотів "не туди" завезли б назад до Києва чи обматюкали б і висадили в одному із чорних глухих сіл, які проїжджали, - і все це в кращому випадку.
тож коли після численних поворотів на таксі ми таки виринули перед червоним "шевроле" нашого колеги - ми були найщасливішими дівчатами у світі!

А потім...)))
"5'NIZZA", "пиришкі-пупиришкі", "вона" і ще багато чого до хрипоти під гітару, банька із солодкувато-гірким присмаком листя і душ, в якому не стало води)), такий гарячий вогонь, якого усі хотіли і закохана парочка на газоні перед будинком, схід сонця, до якого ми не "дожили", "в спальнє только дєвушкі" і "брєменські музиканти" під стінами цієї самої спальні, дружне ранкове хропіння з наметів, розставлених у дворі, гора лушпайок з насіння на задублому столі і умивальник-"дійничка", як колись у моєї бабусі, божевільно смачна яєшня для тих, хто встиг, задуманий ліс, в якому так давно не блукала, маленький грибочок у зшерхлому листі прямо на стежці, морозно-багряні яблука, вистовбурчені в прозоре до першооснови небо, миття посуду - в одній мисці і полоскання - в другій, а я робила так востаннє 10 років тому, і чоловік, який власноруч миє підлогу...)))

Я давно так не відпочивала.

коли все життя живеш з упевненістю, що тебе неможливо любити, дуже легко образити того, для кого щось значиш.

я образила дуже хорошу людину.

дурні жіночі сварки. ну посваримось - ну помиримось.
я так думала.

розмінюєш прив'язаність близьких на тупі образи - і в мене вже величезний клунок того дріб'язку.

і щось у мені здригнулося, як давно вже не було.

Лєнчику, я теж дуже тебе люблю!

(створено на основі довгих років практичної діяльності.
Утім, всі співпадіння з реальними особами вважати виключно співпадіннями)


1. Питання “хто понесе штатив” ідеальним журналістом навіть не піднімається.

2. Ідеальний журналіст приїздить на прес-конференцію чи брифінг до появи першого з каналів-конкурентів і в той час, доки оператор курить у холі та чоломкається з колегами, мовчки стоїть стовпчиком у вигідній точці, “забивши” місце для штатива.

3. Ідеальний журналіст ніколи не напружує оператора проханням зарядити акумулятори чи замінити батарейки в мікрофоні, бо про всяк випадок мусить носити свої. Крім того, по завершенню зйомок ідеальний журналіст повинен сам, без нагадування, обстежити місце зйомки та зібрати докупи ковпачки/лінзи/фільтри... які випали чи закотилися в оператора під час його напруженої роботи. Для підстраховки варто обстежити й ті місця, у яких побував оператор з камерою на шляху до чи зі зйомки.

4. Ідеальний журналіст повинен пам'ятати, що “на суху і діти не робляться”, тож на запитання героїв “а може, спочатку кави?” може бути тільки одна відповідь.

5. Героєві, який під час зйомки заплакав, ідеальний журналіст повинен самостійно, не чекаючи підказки, наказати повторити останню фразу і заплакати ще раз, бо в минулому дублі в оператора був розфокус.

6. Якщо під час знайомства із героєм з'ясовується, що в того обличчя у вуграх/потрійне підборіддя/лупа/ну дуже багато лупи... ідеальний журналіст наступні 10-15 хвилин самостійно заговорює клієнтові зуби, доки оператор, виставляючи світло, голосно, бо справедливо обурюється вищеперерахованим неподобством.

7. Голосно висловлені при героєві ініціативи оператора, як-то “ти з ним ще поговори, а я підзніму для перебивки його криве око” або “відхилися, перекриваєш її горб” ідеальним журналістом підтримуються мовчки і без зайвих слів.

8. Якщо під час запису стенд-апу оператор просить журналіста відхилитися назад, повернути голову праворуч, трошки опустити підборіддя, вище підняти ліве плече і завести праву руку за спину, ідеальний журналіст мусить зафіксуватися і не рухатися, розуміючи, що світло вже виставлене і при будь-якій зміні положення на картинці з'являються тіні.

9. По завершенні зйомок, якщо організатори заходу роздають представникам мас-медіа сувеніри, ідеальний журналіст мусить без підказки нагадувати організаторам, що в оператора вдома ще – дружина, мама, теща і двійко малих дітей.

10. Під час планування відрядження ідеальний журналіст мусить брати до уваги, що найбільш плідно операторові працюється в умовах, організованих за принципом “all inclusive”. Причому рівень операторської фантазії прямо пропорційний теплоті температури повітря та близькості до чорономорського узбережжя.

я ненавиджу, коли мене розпитують про роботу.

Батьки - подробиці.
А сильно горіло?..
хазяйка згоріла?! хай бог милує!..
а діти?.. без даху над головою?! боже, бідні...

Знайомі - одне й те ж.
ти бачиш трупи?!!!
блін, і на вбивства їздиш?
і як?..

я ненавиджу по сто двадцять разів переживати усе заново. бо ніякі психологічні бар'єри не допомагають, коли маєш справу з першими - найприголомшливішими і найтяжчими - хвилинами людського горя. яке дуже рідко буває адекватним. яке в принципі не може бути адекватним. від якого можна відмежуватись лише забувши. забувши до певної міри, бо багато чого забути в принципі неможливо.
і коли мене починають розпитувати - я дратуюся, мнуся, хамлю, я сприймаю це так, ніби в мене силою намагаються видобути щось моє, сокровенне, видерти ще не переварені часточки і смакувати їх як щось до сказу пікантне.

Хоча інколи мені самій хочеться розказати.

у бабці згоріла квартира. вона тільки зайшла на кухню - а звідти вдарило полум'ям. так нагло і швидко, що вона - сліпа - ледве встигла вичовгати з квартири.
квартиру загасили швидко.
бабця стояла на вулиці, спершись на металевий прут, і кричала - хто ж мені тепер допоможе. а ще - там сильно горіло?
сусіди казали - не сильно. згоріло шмаття. ну, телевізор згорів. ну, шпалери трохи. тільки не переживайте.
в квартиру зайти було неможливо. кухня згоріла майже повністю. чорна кіптява на стінах, чорні купи шмаття на підлозі, змішані з водою, якою гасили, - на підлозі тванюки по кісточки.
бабці про те сказати ніхто не зважувався.
з роботи їхала викликана чи то племінниця, чи то онучка - сусіди не знали, але "когось уже визвали". ми пообіцяли бабусі не залишити її в біді. коли їхали - вона так само стояла на вулиці, чекала, і кожного чужого хапала, обмацуючи, за руки - хто ви, хто ви?..


...................................................................................
з вікна на другому поверсі валив дим.
є хтось усередині чи ні - ми не знали. сусіди теж.
навколо пожежних машин табунами бігали діти - горить! дим валить - ніфігасє! телебачення приїхало! а по якому каналу будуть показувати?!
зрештою, на балкон пожежники витягли діда. вони тримали його силою, нахиливши голову до свіжого повітря, а він рвався назад, у задимлену кімнату. знайшли його на кухні - він забився в куток, задихався від диму і без кінця повторював - хлопці, все нормально.
горів матрас. дід викидав недопалка, але не попав. це ж треба, "всегда попадал, а сегодня не попал".
під ліжком валялися непристойно голі пляшки. порожні до свисту.
"ну, вчера употребил немного".
зрештою, віддихався і дякував усім - пожежникам за те, що в останню мить витягли, нам - за те, що приїхали заради нього.
помахав ручкою і зачинив двері. цікаво, що він скаже дружині, яка кілька годин тому полишала його в квартирі сплячого й неушкодженого, а саму квартиру - цілою й незадимленою?..

бив дощ, і велика золотава собака кидалася на маршрутки. кожна з них з розгону встрявала у велику роздовбану яму - і тугі бризки з голови до ніг обгавкували собаку у відповідь. у світлі фар її мокре хутро було оранжевим. оранжевим, мокрим і злим. вона стрибала і гавкала на авта - і ні дощ, ні тванюка з-під коліс, ні марність задуманого значення не мали. вона гавкала так, ніби то було особисте.

інколи мені теж хочеться бути або настільки ж відчайдушною, або настільки ж тупою.

Творчі муки. розшифровка. сценарій. нарада. ще одна нарада. монтаж. злив. заява на відрядження. виклик до шефа. термінове завдання від шефа. перервана завданням від шефа власна робота. автовідповідач і 32 непрослуханих повідомлення. 3 - від жінки з Луганська, яка просить допомогти розшукати маму. дзвінок у Луганськ.

кінець робочого дня.

втома.
втома.
втома.

А мені би широкі чоловічі плечі, щоби послати усю цю втому нах...

Взагалі найчастіше терпіти не можу усілякі там фабирки/заводи/теплиці/розсадники зірок, але ця дівчинка рулить!

<embed src="http://www.1tv.ru/fzvideo/1013" type="application/x-shockwave-flash" quality="high" width="322" height="288" allowScriptAccess="always"></embed>


<embed src="http://www.1tv.ru/fzvideo/1440" type="application/x-shockwave-flash" quality="high" width="322" height="288" allowScriptAccess="always"></embed>

<embed src="http://www.1tv.ru/fzvideo/1282" type="application/x-shockwave-flash" quality="high" width="322" height="288" allowScriptAccess="always"></embed>

http://fishki.net/commentall.php?id=26314
Київська школа. кілька малолітніх уйо відморозків чмирять свого вчителя. увесь чмир, ясна річ, фільмують на камеру. посилання на закинуте цими ж відморозками в і-нет відео скинули на наш сайт глядачі: "это происходило в киевской школе - сделайте что-нибудь!!!" ми беремо камеру й ноги в руки і - в школу.

Результати:
Облом. Це "кіно" знято кілька років тому. відморозки школу вже закінчили.
Факти. "Кіно" справді знімалося. Такий вчитель у цій школі справді працював. відморозки справді вчилися.
Гумор. не треба витягати цей бруд назовні (кілька років тому скандал успішно зам"яли).  дітки тоді просто пожартували.
"Они просто захотели снять кино. не потому, что они издевались над учителем, нет. это они представили как шутку (завучка школи)".
мої хороші. Жартівники, бля!
Злочин і кара.
Вчитель у суд не подавав - дітки попросили в нього пробачення. діток "покарали" - колишня директорка провела з ними профілактичну бесіду.
Гарантувати, що інші недоум учні не "жартують" так зараз над іншим вчителем, ніхто не може.
Несправедливість.
У школі - нова директорка. "Кіно" вона вперше побачила з нашою допомогою - з операторського мобільника.
"Я вас очень прошу, не давайте этот сюжет в эфир. случилось это давно. а разгребать, получается, мне". зі сльозами на очах: "оставьте мне свой телефон, мы сделаем все, чтобы убрать это видео из интернета, как только уберем, я позвоню вам и отчитаюсь"...

майже п"ять років - я журналіст. чесно скажу - балансувати між суто журналістським бажанням "зробити бомбу" і суто людським милосердям - до сказу тяжко.
мій улюблений оператор каже: "Поэтому одни стают главными редакторами, а другие - нет".

p.s. Хтось знає інші способи стати головним редактором?..

Наразі спеціалізуюся на кримінальній і соціальній темах. друзі бомбують запитаннями типу "чи не звикаєш з часом до мізків на асфальті, розтрощених костей і дитячого болю?"

Сьогодні наш сисадмін дав на сайті фоторепортаж під заголовком: "УЖАС! В состоянии наркотического бреда внук забил до смерти деда"...

Друзі, думаю, я частково відповіла на ваше запитання.

Я абсолютно не розумію, як працює ця штука!

Чорт! створила цей журнал, але поки ніц в ньому не розумію!
Найцікавіше наразі - як мені зайти до свого ж журналу? :-)